Відчепіться від людини в горі. Їй байдуже на вашу підтримку, від неї стає тільки гірше

Тутка сьогодні публікує цікаву розповідь однієї дівчини про особисті межі та кордони, як не лізти в душу своїми порадами, але й осторонь від чужої біди не триматися. Можливо, її слова пригодяться і вам.

Вітаю всіх! Коротко про себе: я — пасивний аб’юзер, агресор, використовую людей заради свого блага. Ціле життя — рік тому, день, два тиждень, — я лізу в людську душу начебто з добрими намірами, але все ж користі вони дають мало. Хочу допомогти, але лиш роблю гірше.

Нещодавно я пообіцяла собі стежити за словами. Чи дійсно ми настільки ранимо ними? Чи може бути навпаки? Своїми висновками ділюся з вами.

Що таке знецінення

Вперше з терміном «знецінення» я стикнулася на роботі. Психологи в перинатальному центрі навчали нас правильному спілкуванню з жінкою, яка втратила дитину. Речення «Молода, ще одну народиш», «Вона все одно була б інвалідом» — це не що інше, як знецінення трагедії. Будь-яка смерть, нехай навіть ще не народженої особи, — це пекельно боляче. І люди, які отак «підтримують» згорьовану матір, ще сильніше її зранюють.

Звичайно, проживання втрати — дуже складний процес для всіх учасників і не завжди можна підібрати правильні слова. Але і в менш трагічних ситуаціях ми не завжди поводимося розумніше. Феномен знецінення може приймати різні форми. Ось, наприклад, поради, які ми не роздаємо направо і наліво, не знаючи, чи маємо на те право.

«Мені погано». «Візьми себе в руки, піди на шопінг, зроби манікюр. Нудьгу як рукою зніме!» Чи замислювалися, як часто отримуєте пораду, не прохаючи про неї? Та ми й самі даємо непрохані поради не рідше. А варто було б співчуття.

Коли я зрозуміла, що постійно раджу людям, як їм вчинити, — я жахнулася. Намагаючись проявити дружнє зацікавлення і допомогти, я знецінюю їх переживання, страхи та почуття.

«Ти лише не ображайся!»

Часто намагаючись підбадьорити людину ми торкаємося надто особистого і переступаємо межу. Попри наші добрі спонукання, це може заподіяти співрозмовнику дискомфорт. Виходячи за рамки дозволеного, порушники при цьому додають виправдання «Вибач за запитання», «Може, це не моя справа, але…» і «Ти тільки не ображайся». Ніби після цих слів можна безкарно лізти не у свою справу й ображати.

Я помітила, що найжорстокішими бувають люди, які одного разу стикнулися з такою ситуацією, але не знайшли підтримки. Тепер, зустрічаючи людину з такою ж проблемою, вони відчувають агресію або зловтіху замість співчуття. Навіть короткий діалог з ними залишить гіркий осад на весь день. «А ось я з двома дітьми в декреті все встигала — і на манікюр, і в спортзал ходила».

Багато хто нарікає на нудотність західної культури з їх незмінною посмішкою і поверхневим small talk при зустрічі. А українська душа, думаєте, дуже глибока? Чи маємо ми право сказати людині: «Миколо, кажу тобі правду: Марія тобі не пара». Всі ці американські штучки типу «обговорили погоду і розійшлися» таким людям здаються штучними. А ось відкрити очі Миколі на його дружину — це масштабно, автентично, в цьому є нотка декадансу.

Дитяча травма — одна з найнебезпечніших

Відмотавши події свого життя назад, я зрозуміла, що звичка знецінювати чужі почуття часто закладена з дитинства. Напевно, кожен при невдалому падінні або сварці з іншими дітьми чув: «Досить сльози лити як маленький!», «Сам винен, під ноги треба дивитися», «Петрик губу розбив, і то не плакав». Як швидко забувають дорослі, що для п’ятирічки розбите коліно — це неймовірно боляче і страшно, а сварка з друзями у дворі — трагедія вселенського масштабу.

При розмові зі своєю дитиною я намагаюся ретельно зважувати свої слова і не клеїти на ситуацію ярлики з позиції дорослої людини. Коротко кажучи, вчуся не знецінювати її досвід і приймати такою, якою вона є, не починаючи «розради» з речення: «Я ж тобі казала…»

Як утриматися від того, щоб ділитися своєю думкою

Деякий час я цілеспрямовано стежила за своєю реакцією на скарги або, навпаки, радощі, якими люди зі мною діляться. І зробила висновок, що зовсім не обов’язково всьому, що відбувається давати оцінку, озвучувати свою думку, радити та навіть підбирати слова розради. Іноді краще просто обійняти людину без слів. Або просто запитати, чим ви могли б зараз допомогти. І хоч в глобальному плані змінити нічого не можна, вас здивують прості бажання близьких: сховатися під пледом, попити води.

Ніде правди діти, бувають і такі моменти, коли моє его роздувається і кричить: «Ну ж, допоможи іншому не стати на граблі, на які ти вже ставав! Спрямуй, покажи, застережи!»

Але я працюю над собою і намагаюся приймати право людини на скаргу, страх, сльози, і не намагаюся виправляти ситуацію. Коли я чую «Мені погано», намагаюся дотримуватися цього алгоритму:

  • Обіймаю людину
  • «Чим я можу тобі допомогти?»
  • Якщо людина просить поради, даю її
  • Якщо не просить, див. пункт 1

Крім того, я практикую правило не починати відповідь з фрази «А ось я…» Для мене ці три слова чомусь символізують неприйняття досвіду іншого. А ще я чую в них гординю. Можливо, ви запитаєте: «А як же обмін інформацією, знаннями?» Обмін, безсумнівно, важливий, але він звучить по-іншому, мені здається.

А вам доводиться стикатися зі знеціненням своїх слів або дій? Чи вважаєте важливим відстоювати свої кордони або волієте не псувати собі настрій і легко адаптуєтесь до різних стилів спілкування?

За матеріалами