Я погана мати. Мій син щасливий

«У мене 2 сини. Старший дожив до 18 років, як я тепер розумію, випадково. Він побував у всіх гуртках і секціях, які лише можна було знайти в місті, вивчав англійську усіма можливими способами, включаючи відвідування закордонних шкіл”.

“Мій старший син об’їздив півсвіту, опановуючи в поїздках історію і географію. Відвідував театри, музеї і виставки не менше двох разів на тиждень. Дружив з пристойними дітьми не менш пристойних батьків. Тому що я була дуже хорошою мамою і мріяла, щоб він був кращим за всіх, неодмінно закінчив найкрутіший університет і побудував карколомну кар’єру.

Цікаве
Loading...

Після закінчення 9-го класу він зібрав речі, помахав мені рукою і поїхав за сотні кілометрів в провінцію. Вступив до автодорожнього технікуму і оселився в гуртожитку.

Чи треба пояснювати, що я пережила?

Мене врятував рік щотижневої психотерапії. Ридаючи, я знову і знову запитувала себе: чому він так зі мною? Я йому, а він мені… Невдячний!

Потім почалася глибока переоцінка, довга і складна. Начебто багато років тому чиясь впевнена рука перевела залізничну стрілку – і поїзд з рейок у моєму житті перескочив на рейки життя мого сина. Зараз важливо було відпустити ситуацію, перестати шукати винних і повернутися на свої рейки. Я поступово звільнялася від контролю, тривожності та гіперопіки, вчилася приймати дітей такими, якими вони є, і не намагатися їх насильно ощасливити.

Через рік я хвалилася психологу, що син добре вчиться в технікумі та став дуже самостійним. Що у нього з’явилися справжні друзі, він тепер набагато частіше посміхається. Що після технікуму він збирається до армії, а потім вступати до університету. І що я пишаюся ним.

Я перестала звинувачувати себе за те, що не знаю, на які гроші він живе, що він їв сьогодні на вечерю і чи є у нього тепла шапка і взуття. Що жодного разу не бачила його залікову книжку, ми зідзвонюємося раз на місяць, а зустрічаємося раз на півроку. Жах, так? Ні.

У нас теплі стосунки, зустрічі приносять нам справжню радість. Він першим підтримав мене, коли я повідомила, що залишаю бізнес у столиці та їду жити до моря. Він сказав: «Мамо, життя одне. Роби так, як хочеш».

Як я раніше розуміла своє материнське завдання? Мені здавалося, що моя дитина повинна:

  • вчитися в гарній загальноосвітній школі тільки на четвірки і п’ятірки;
  • дотримуватися режиму дня і гігієни, правильно харчуватися;
  • бути зайнятою цілий день (щоб не вешталася у дворі з поганими компаніями і не грала цілий день в комп’ютерні ігри);
  • різнобічно розвиватися, займатися музикою і спортом, знати кілька мов, робототехніку;
  • побачити світ.

Категорично? Це ще не все. Вона повинна спробувати якомога більше занять і якомога раніше визначитися, що буде робити в житті. А якщо визначитися не може, отже, вирішу я. Тому що дитина моя, я краще за всіх знаю, що їй потрібно.

Зараз я бачу в своїх діях тільки одне – маніпуляції. Адже вирішити, що для дитини добре, і забезпечити їй це добре – це маніпуляції. Турбота – це інше: дати дитині те, чого вона сама хоче. Даючи дитині найкраще, я не врахувала головного: вона це краще не просила.

Що від батьків, за великим рахунком, потрібно? Навчити дітей жити без нас. Це означає любити їх, забезпечувати їм безпеку і в цьому безпечному просторі дозволяти самим приймати рішення і нести за них відповідальність.

А що ми зазвичай робимо? Проживаємо життя за свою дитину, змушуючи її відповідати нашим очікуванням і виконувати наші мрії.

Зараз доріс до шкільного віку молодший. Я спостерігаю за ним і вчуся у нього жити із задоволенням. Наше життя влаштоване комфортно, неспішно, без метушні. Я бачу здивування в очах матусь його однокласників: треба неодмінно чимось займатися (спортом, мовами, танцями), дитина повинна розвиватися.

Для чого треба? Кому повинна? А жити коли? Він хоче спробувати себе в боксі – ми йдемо в спортзал. Хоче переглянути фільм – купуємо квитки в кінотеатр. Англійську мову він вчить самостійно на сайті, я дізналася про це випадково кілька днів тому.

У п’ятницю ми прогуляли школу, в суботу цілий день подорожували по узбережжю, харчуючись хот-догами і пончиками. Нічого у нас не заплановано. Щоранку, прокидаючись, ми вирішуємо, як проведемо цей день.

– Сашо, я пишу статтю. Відповідай на запитання: ти сьогодні щасливий?

– Я щасливий на 101%.

– Чому?

– Тому що мені добре і радісно. Мені подобається, як пройшов день.

Будь ласка, любіть своїх дітей і живіть своїм, не їхнім життям”.

Автор Галина Нарожна

Залиште свій коментар

коментарів

Завантаження...

Пов'язані статті

Back to top button
Close

Adblock Detected

Please consider supporting us by disabling your ad blocker