“Якщо я вас зачепила, отже з вас щось стирчить”. Текст про те, як складно образити того, хто приймає себе

“Якщо я вас зачепила, отже з вас щось стирчить” — фраза не моя, але класна. Мені завжди було цікаво, чому одну людину можна зачепити якимсь словом, а інша спокійно пройде повз, навіть не помітивши, що її нібито образили.

За прикладом далеко не треба ходити: давайте за традицією щупати мене. У школі мене наздогнала короткозорість й мені довелося одягнути окуляри. Чи намагалися мене після цього дражнити? Звичайно, що намагалися. Пара шкільних ворогів навіть винайшла спеціальне слово, я такого потім ніде не зустрічала.

— Окулярка! — летіло мені в спину.

Я оберталася і відповідала:

— Гм. Ну так. І що?

На цьому дражнилки закінчилися після кількох спроб. Я не бачила в окулярах нічого жахливого, навпаки, мені здавалося, що вони додавали моїй фізіономії нетутешнього шику та інтелекту, якого мені бракувало. Крім того, те, що я окулярка, я вважала це за об’єктивну реальність. На що тут ображатися? З чим сперечатися?

Коли в схожій ситуації виявилася інша дівчинка, її ледь не з’їли. Вона дуже комплексувала через окуляри, а діти завжди відчувають, куди бити. Серед трьох “чотириоких” класу в немилість потрапила лише вона. Були сльози, з’ясовування стосунків, батьки, лекції про те, як можна й не можна поводитися, і так далі.

А потім, одного далеко не прекрасного шкільного року, мене рознесло. І ось через вагу, на відміну від зору, я дуже переживала. Не допомагали жодні розмови про те, що так буває, що все пройде і «підліткова огрядність» — досить часте явище. Я сама собі здавалася кошмаром у футболці розміром з чохол від танка.

Пройти воно пройшло — до 10-го класу я знову стала тонесенькою, худесенькою і могла сховатися за швабру. Але до того натерпілася неабияк, вислуховуючи порівняння з великою рогатою худобою та іншими габаритними істотами.

Зараз, переглядаючи шкільні фото, я розумію, що там нічого страшного не було. Ну, може, вилізло кілограмів зо п’ять запасних. Але я почувала себе бегемотом і поросям. А діти відчували, куди бити.

І так, іронія долі. Там були й інші дівчата з великими об’ємами. Їх не дражнили, бо їх би не зачепило.

З таких дітей потім виростають неймовірні жінки та чоловіки, щасливі, спокійні та задоволені життям. У їхній реальності вони мають чудовий вигляд, а якщо кому не подобається — той не має смаку, «зате я важу більше, ніж твоя зарплата, ха!».

З цих людей не стирчать комплекси, а отже, їх не можна зачепити — ні випадково, ані навмисне. Вони знають, який вони мають вигляд, і їх це повністю влаштовує. Якщо хтось образиться, побачивши їхні окуляри, кілограми, ноги, руки, улюблену роботу чи кохану людину — вони знизують плечима та йдуть далі.

Або візьмуть за комір і гарненько струснуть, показуючи, де тут межі, якщо настрій буде такий. Без агресії навіть, просто заради спортивного інтересу. Тому що їх не чіпляє. Навіщо їм чиясь думка, коли вони мають власну?

Але набагато цікавіше, якщо вас не хотіли зачепити, а ви зачепилися. Скажімо, одна дама на сайті описала, як готувала окрошку на кефірі. Нікого не хотіла образити, я певна. Але і тут знайшлися незадоволені: прочитали, розсердилися, обурилися. Написали їй різного-прерізного. Тому що справжня окрошка — на квасі, а хто готує на кефірі, той… ну, самі здогадайтеся хто.

Мораль? Мораль: якщо вас чіпляє чиєсь твердження, думка, зауваження — у вас щось стирчить. І треба з’ясувати, у чому проблема. Може, в голові. А може, у вас коло спілкування не те. Такі справи.