Війна: минуле і майбутнє – 5 книг, які розвінчують міфи

Майбутнє залежить від наших перемог. У тому числі – на щоденному фронті. Адже настрій, наснага і впевненість у своїх силах – це те, що так само формується відповідною літературою і зокрема новими книжками нашого часу.

Ернст Юнґер. Війна як внутрішнє переживання.

К.: Стилет і стилос, 2022.

Це друга книжка німецького класика, який чотири роки провів в окопах Другої світової. Офіцер і герой, він пише про Західний фронт, філософськи осмислюючи війну, розмірковуючи над тим, яка вона змінює людину, як впливає на кохання, мистецтво, літературу, політику – і пояснює, чому помиляються пацифісти. Так, Юнґера часто порівнюють з ними – Гемінгвеєм і Ремарком – але насправді він інакший, хоч і не мілітарист. Він пише про відвагу і мужність, милосердя і боягузтво, вірячи при цьому лише в інстинкт воїна. «У боротьбі, у війні, що зриває з людини усі умовності, які висять на ній, наче дрантя на жебраку, – звір підіймається на поверхню душі, немов таємниче чудовисько. Тоді він виривається вгору, як всепоглинаюче полум’я, як нездоланний вихор, який запаморочує маси, як божество, що сидить на чолі війська. Там, де всі думки та всі дії зводяться до формули, відчуття також мають пасувати жахливій та простій цілі – знищувати ворога».

 

Ярослав Грицак. Подолати минуле: глобальна історія України.

К.: Портал, 2022

Автор цього непересічного видання, над яким він працював 15 років, недаремно вважає, що ми досі шукаємо той шлях, який дозволить вийти на траєкторію стабільного розвитку. Для цього слід розвінчати міфи, стереотипи та ілюзії про Україну, відкрити нові горизонти і теми для осмислення минулого, створити візію майбутнього. Яке, згадаймо, неможливе без минулого – точніше, без його переосмислення. «Минуле України не дає їй швидко розвиватися, – впевнений автор. – Вона залишається стаєрською, а не спринтерською країною. Це має й позитивні, й негативні наслідки. Позитивними є збереження стабільності та уникнення розколу. Серед негативних на першому місці – відсталість. Не можна заповзти в суспільне багатство – у нього можна тільки застрибнути». Як саме – розповідає автор, а читачеві залишається лише міркувати, адже тільки дискусія навколо спільної мети та цінностей дозволить нам взяти на себе відповідальність і самим творити зміни.

 

Валентин Поспєлов. Стокгольм.

К.: Темпора, 2022

Нічого не може сховатися від уважного ока читача, який переглядає сьогоднішні книжки, видані у цей складний час. Так само початок цього роману, в якому розповідається про наше недалеке майбутнє, а саме – тридцяті роки ХХІ століття – це плавний рух і приємна розслабленість у м’язах головної героїні, які «зовсім не означають ремісію: радше це побічна дія, аніж лікування». І дійсно, насправді це не «мирний» роман про журналістку Мирославу – «справжню готичну принцесу епохи занепаду» – яка залежить від таблеток і прагне повернутися в професію, будучи вигнана з неї за правдиву статтю за судовим рішенням. Це крута історія про політику, магію і наше майбутнє. Та й події у Києві, де розгортається дійство, ніби як сприяють стану загальної інфантильності та ірраціональності: у центрі міста сектанти-терористи захопили будівлю, яку утримують вже чотири місяці, а головною темою дня на сайтах всіх інформаційних агентств були суперечки у парламенті про бюджет на наступні два роки. Воно й не дивно, якщо зважити, як зазначає героїня, що в Україні майбутнього «аналітичні видання купуються, парламентарі продаються, законопроекти приймають хіба що після великих хабарів та місяців лобізму, а президент та прем’єр-міністр — насамперед комерсанти, а не політики». Тож на інтерв’ю з лідером саме цих сектантів вирушає, за завданням редакції, наша Мирослава. Терористи зачинилися в офісному центрі у Голосіївському парку, довкола три кордони з військових, поліцейських та найманців, довкола, з неба сипле сніг і починається найбільша за сорок років снігова буря – словом, набирає сили гостросюжетна частина роману. За якою – битви, штурми, зради і підступи, а також історії героїв, які беруть у цьому участь – і ватажка терористів, і бойового полковника, і агентів спецслужб… Крім решти всього, Мирославі випадає подорож до карпатського містечка, де почали пропадати діти, і саме там вступає в дію магія, на сцену виходять давні сили, готові взяти владу на землі, затівається щось грандіозне, і їй судилося взяти участь у цих вікопомних подіях.

Гізер Морріс. Обіцянка сестер.

К.: Книголав, 2022

Героїні цієї книжки – Цібі, Маґда та Лівія – три сестри, які народилися і зростали в Словаччині. Коли Європу окупували нацисти, вони були ув’язнені в Аушвіці. У цьому жахливому місці Цібі, Маґда та Лівія пройшли важкі випробування, ледь не померли від голоду, важкої праці та знущань охоронців концтабору, але постійно трималися разом. Коли туди наближалися союзники, щоб звільнити всіх, на них чекало останнє випробування – марш смерті з Аушвіцу. Нацисти намагалися знищити будь-які докази, що у цьому місці утримували в’язнів і всіх вивели на страту. Та сестрам вдалося втекти і сховатися в лісі, поки їх не знайшли свої. Після звільнення сестри їдуть до Ізраїля, до свого нового дому і тут їхня боротьба за свободу тільки починається. Лівія, Маґда і Цібі зустрінуть привидів минулого та відкриють таємниці, які вони приховують одна від одної, щоб знайти справжнє умиротворення і щастя. Ця історія про велику силу, відвагу і надію.

 

Богдан Волинський, Олег Дроздов. Розмови про архітектуру.

К.: IST Publishing, 2022

Ця книжка написана двома харківськими архітекторами, і мова у ній, створеній ще до війни, а виданій під час неї, про підсумки. Хто ж знав, що вони будуть зовсім інакші. Однак, теми, що їх обговорюють архітектори, підсумовуючи перші двадцять років творчої практики одного з них, мають позачасове значення. Міський простір, рельєф і світло, сакральне і профанне… Утім, історія не лише Харкова, як бачимо, закільцьована, і багато чого з минулих часів повторюється. Тільки колись пам’ятки української культури нищилися владою, а тепер їх нищить війна, яка диктує свої правила не згірш за кліше комун культу. Наприклад, у 1920-х роках будинки у Харкові будували без кухонь і віталень, адже їсти пролетаріату належало в їдальнях, а культурно відпочивати у робітничих клубах. Так само сьогодні, згідно воєнного досвіду, квартири у Харкові планують будувати з обов’язковими бомбосховищами і наявністю «глухої» кімнати без вікон. Тож буде про що поговорити після перемоги, підбиваючи зовсім інші підсумки заради відбудови майбутнього життя.