Шедеври в ковчегу і українське знеболювальне – 5 важливих книг осені

Раптова зміна нашого статусу на геополітичній арені світу – від країни, яку ніхто не помічав, до країни, яка змінює хід світової історії, – радикально вплинула і на статус української культури. Як саме відбуваються ці зміни, і що важливого маємо у культурній царині українського життя – почасти можна дізнатися з цих книжок

 

Ковчег: шедеври українського живопису, графіки, скульптури.

Л.: Ковчег, 2023

Важливість цього проєкту, реалізованого за підтримки Українського культурного Фонду, годі переоцінити, особливо у наш час, коли до царини українського мистецтва повертаються питомо українські імена, які до того для всього світу були відомі як російські мистці. Тож цей грандіозний фотоальбом, до якого увійшли знакові мистецькі твори – від давньої ікони до кращих зразків українського авангарду. виконує величезну роботу – не тільки демонструє світові шедеври нашої культурної спадщини, маловідомі чи взагалі невідомі навіть нам самим, але й переосмислює власну культуру і допомогти світові подивитись як на українську, так і на російську культуру через нову «деколонізаційну» оптику. Варто додати, що благородна місія «упізнання» у «Ковчезі» видавцям цілком вдалася, і вітряки Васильківського, кипариси Труша та квітучі сади Глущенка стають такими ж знайомими, як соняхи Ван Гога чи водяні лілії Моне. Таким чином, завдяки цьому проєкту перезавантажуються культурні стереотипи про Україну. Усвідомлюючи всю відповідальність за розподіл державних коштів в час війни, видавці цим самим заявляють, що #культура_на_часі, і саме зараз найкращий момент, аби виходити на «пускові рубежі» культурного фронту – українці вперше за свою історію отримали достатній символічний капітал на міжнародній арені, аби наша культурна спадщина почала потрапляти у фокус уваги світової спільноти. Але для цього треба спочатку «пізнати себе». Тож слід також нагадати, що все це багатство також можна оглянути на сайті культурної платформи «Ковчег “Україна» у вільному доступі, де у «просвітницькому комплекті» вам, до того ж, запропонують прочитати ряд науково-популярних статей про українських живописців, прослухати відеолекції відомої мистецтвознавиці Діани Клочко та помилуватись анімованими полотнами.

Мартин Якуб, Руслан Горовий, Дара Корній. ЙБН БЛД РСН.

К.: АртЕк, 2023

Упорядники цієї книжки недаремно попереджають, що це «збірка оповідань нашої люті». Адже в ній – рефлексії українців з приводу росіян, які прийшли на нашу землю з агресивною війною. Серед авторів – професійні письменники, але також і багато людей, які не мають стосунку до літератури, зокрема військові, які зараз боронять нашу Батьківщину і яким ми завдячуємо своїм життям. «Русн@ – це дух бuдла, що без вагань піде хоч на бійню, або ж відправить туди своїх русенят, – нагадує одна з авторок книжки, стендап-комік Настя Зухвала. – Це непереможний дух «єщенарожательства», бо крєпчє росії тільки репродуктивна система її самиць. Це нахабні пики і мерзенні голоси, які несуть дичину такої проби, що сучасна наука ще дуже не скоро зможе їх класифікувати. Це політ думки на висоту Маріанської западини і моральні чесноти класу «супермразь». Це сліпа відданість деградації, і возвеличення наймерзеннішого. Тобто себе». Загалом «ЙБН БЛД РСН» – це книга, ідея створення якої належить Мартину Якубу, українському письменнику та волонтеру. Варто також додати, що 100% відсотків прибутку від продажу книги буде перераховуватися на потреби ЗСУ. Книга ЙБН БЛД РСН – це не просто збірка творів про ставлення українців до ЙБН БЛД РСН, це не лише відбиток часу і нашої люті у ньому, а і конкретна цільова допомога нашим захисникам. Вона дозволить кожному читачеві зробити свій внесок у захист України.

Богдан Бедрiй. Критика п’яного розуму.

Гайсин: ТУТ, 2023

Важлива ця книжка про історію чотирьох львівських друзів хоча б тому, що в ній цілком реалістично показано, як в абсурдних умовах сучасного міста формується український характер. Так-так, бо навіть львівські гультяї, ці сучасні представники місцевої «гільдії наливайок» – Петро, Антон та інші – нехай навіть обтяжені (не за своєю волею) нормами і правилами своєї алкогольної спільноти (а ще додамо п’янке марево львівської богемної традиції, яке тяжіє над такого роду пригодами) – усі вони, зрештою, наші хлопці, для яких честь і благородство не останні слова. Просто на те, щоб зрозуміти це, потрібен час. «Я дещо абстрагувався, – звіряється той самий Петро. – Отак починається замкнуте коло. Мені є що сказати, але я мовчу. Якщо виговорюся, вже не буде з ким розмовляти, бо точно всі покинуть. Від мовчання мене розпирає пухлина негативу, котрий я терплю, несу як хрест. У мене загалом чудове життя. Ча- сом я мрію про дівчину-психологиню, яка все буде розуміти й допомагати розібратися. Я так постійно конвертував негатив колишньої, здавалося, успішно. Свій тримав у собі. І що з того вийшло? Я один. Я самотній. Мені хотілося спокою, а знайшов нудьгу». Таким чином, не самий лише Петро, працюючи в IT-компанії і проводячи марудні дні в офісі, а ночі – у численних барах і ресторанах Львова разом зі своїми друзями, стикається з життєвими проблемами, які доводиться вирішувати суто по-чоловічому, хай би якими «стихійними» вони були. Хлопця кидає його дівчина, яка втратила дитину, сам він потрапляє в лікарню, його друга, якого він полишив наодинці у нічному місті, побили місцеві гопники… Тож герої роману блукають поза зоною комфорту в пошуках щастя, бо «щасливі люди – завжди красиві», та й узагалі – «щастя – це подарунок долі». І це не дивно, бо цей роман – не для рафіновано-цнотливого читача, який існує поза простором і часом, а для тих, хто сприймає сьогодення без показової заангажованості.

Пилип Білянський. Луни.

К.: Темпора, 2023

Здавалося б, у дивовижній історії героя цього роману – риби, яку викинуло на берег злиденного життя – стандартна схема людського існування. «Еволюціонували по-різному, – повідомляє він, – розвивали різні релігії, проходили через інші революції, і вуха – вони якісь дивні, трубочками, і міста начебто схожі у вас, але з іншими культурними бекграундами. Потрібно якось інтегруватись. Соціалізуватись. Стандартизуватись. А ти не для цього плавці відкидав і нарощував вушні раковини. Зрештою ти застрягаєш між водою і сушею, бігаєш, як божевільний, і боїшся. Ця історія про те, як я одного разу був рибою і звали мене Семеном Глибинським”. Тож, за сюжетом, одного похмільного дня в чотирирічного героя помирає від чергового запою батько, він потрапляє до бабусі, яка, будучи не в змозі утримувати малого, віддає його в інтернат. Але це мало кого рятує, бо головний герой – чи то людина, чи то риба – намагається йти далі, шукаючи мету. Після того, як він бачився з янголом, який прийшов по батька після смерті, усе в світі говорить з ним. Море, ліс, люди, речі, будинки. А людей навколо меншає. Ну, а далі вже чергова класика жанру, з якої, крім Кафки і Фройда з Юнгом, тихо озивається наш Свідзінський з його незмінним «самотність, труд, мовчання». Оці «три радощі неодіймані» й зроблять, сподіваємося, з героя роману справжню людину.

Наталка Маринчак. Відчаєспинне.

Х.: Видавець Олександр Савчук, 2023

…Публіцистики в літературі на тему війни сьогодні все більшає, чимало також прози на цю злободенну тему. Щоправда, це здебільшого документальні повісті-оповідання, але нинішній час такий, що змінює будь-які формати, не лише літературні. Натомість як щодо поезії? Здавалося б, легше – співай про те, що бачиш, а той самий час розбереться. Утім, це не зовсім так, адже з певною майстерністю – а бажано й професійно – оформити свої думки, надії, переживання так, щоб вони стали загальноприйнятні (і зрозумілі) – на це треба неабиякого хисту. Можна сказати, що авторка цієї книжки його має – її поезія, ясна річ, зазвичай «жіноча» і жіночна, але наразі вона волає (або й стиха шепоче) на різні голоси. Тож ця збірка поезій Наталки Маринчак недарма заявлена видавцем як духовне «знеболювальне», покликане спинити біль, але не пам’ять про нього. «Основні діючі речовини – молитва за своїх; прокльон для ворога; шана тим, хто в окопах. А ще – любов, любов, любов». Зрозуміло, що поезія у збірці цілком реалістична, бо часу на «високе» осмислення подій минуло небагато, тому тут немає ніякого символізму і «романтики війни» – усе вкрай просто, як це буває насправді. І не чекайте наразі чергової класичної «розірваної тиші», яку в харківської поетки заступила цілком буденна «розірвана навпіл корова». Хоча, якраз про тишу, мабуть, найкраще. «Як у вас / наче цілі електрики досі немає / у сусідньому домі стирчить одоробло від града / я сьогодні зміняла собачого корму на хліб / ми малюємо вдома / рятуємось тільки піснями / коли сильно гримить то співаю усе голосніше / найстрашніше це що / найстрашнішою стала колись омріяна тиша». Видавець наполягає, що це “потужні ліки проти відчаю, розчарування, безнадії”, а також «допоміжний засіб мистецтва для переживання війни та подолання її наслідків».